Главная | Регистрация | Вход Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [32]
політика [447]
оперативно
регіон [1592]
місцеві новини
світ [70]
планета
культура [177]
історія
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » регіон

«Околиці Олександрії» (До історії виникнення навколишніх поселень)
 
 
 
 
 
 
 Околиці Олександрії: з історії виникнення поселень / Н. Жахалова // Вільне слово. — 2006. — 17 травня. — С. 3 ; Вільне слово. — 2006. — 24 травня.  
 
“Той, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього” – цей крилатий вислів перевірено віками. Багатьом цікаво, хто наші предки, чим займались, чому село чи місто називається  так, а не інакше.
 
         Олександрія, Березівка, Войнівка, Користівка, Звенигородка … Наш рідний край, де жили і живуть прекрасні працьовиті люди, передаючи у спадок своїм дітям і внукам славні традиції та надбання. І ніякі “руїни” та революції не розірвуть цей зв’язок поколінь.
         Щодо назв, то зараз уже важко точно встановити їх походження. Традиційно поселення називались за іменами, прізвищами, прізвиськами засновників або за назвами навколишніх річок, балок, буєраків і т. ін. Вони часто змінювались, особливо, коли з’являлись нові власники земель. Інколи назви поселень виникали надзвичайно своєрідно. Прикладом цього може бути с. Дівоче Поле  Олександрійського району. Його назва походить не від імені чи прізвища, а від статусу першої власниці: “деревня девицы Авдотьи Константиновой дочери Гервасиевой”.
 Своєрідність нашого краю полягає в тому, що певний час в роки існування тут Нової Сербії деякі його населенні пункти носили  сербські назви, привнесені емігрантами зі своєї батьківщини. Деякі з них залишились, іншим повернуто попередні або дано нові.
        
Починаючи з середини 19 ст. до церковного приходу Успенського собору        м. Олександрії були приписані такі населенні пункти: «деревни Озерная, Филлиповка, Березовка,, Слан-Камень, Марто-Ивановка, Трапезонт, Вербовая Лоза; хутора Сторожевой, Петровск, Черникова, Феодора и Арестарха Шатуновых, Смирновск, Анисимова». Їх позначено і на карті Олександрійського повіту початку 20 ст.
         Минуло 150 років і вже кілька назв з цього списку зникло, як зникли і самі села та хутори. Нижче – короткі історичні розповіді про деякі з названих вище поселення та інші околиці Олександрії.
 
         Мала Березівка.  В даному випадку мається на увазі село, що колись  знаходилось в районі Росинської балки, на північно-східній околиці сучасної Олександрії.  Назва, як зрозуміло, походить від назви річки. Власниками земель, де розташовувалось село, в різні часи були Агєєв, Челобитніков, подружжя Росинських (звідки – і  назва балки).
         Засноване поручиком Миколою Гавриловичем Радуловичем. Наступний  власник Данило Опанасович Челобитніков був відомий в Олександрії тим, що його було заслано на каторжні роботи після побиття до смерті олександрійського міщанина Скалозуба. Після того землі купив  Михайло Петрович Агєєв і віддав у придане дочці Єлизаветі, яка вийшла заміж за полковника артилерії Аркадія Росинського.
 
 Березівка. (теж від назви річки) Народні назви: Орлая, Кончина, Бржецкое, інші. В них зафіксовано дещо змінені прізвища власників земель в різні роки. З 1780 р. заселялась селянами з Київської та Полтавської губерній. Відносилась до Косівської волості. В 1848 р. переведено в стан містечка, що давало право проводити  ярмарки. За переписом 1916 р. тут проживало 727 чол. У половині версти від Березівки було ще одне село Полтавка (Ново-Олександрівка). Його назва – ще один доказ того, що першими тут поселились переселенці з Полтавщини.
Церква Св. Йосипа Обручника, в честь небесного покровителя одного з перших власників Березівки Йосипа Григоровича Бржеського, заснована в 1792-1794 р. і була спочатку дерев’яною. В списках землевласників Олександрійського повіту  вперше прізвище надвірного радника  Й. Бржеського (Бржиского) зустрічається з часу утворення Олександрійського повіту в  1784 році. Саме тоді продовжувалося генеральне межування земель,  почате ще в 1772 р.
Надгробний пам’ятник Й.Бржеського випадково знайшли учні місцевої школи вже в наші часи. З напису на ньому ми тепер знаємо, що він помер у 1821р. на 86 році життя.
 А церкву було перебудовано вже новим власником села  купцем Петром Максимовичем Селівановим в 1901 р. Саме її залишки збереглися до наших днів. Тоді він володів в селі 4029 десятинами землі. До речі, його син Василь Максимович мав теж чималий шмат землі в селах Спасо-Мажаровка і Високі Буєраки. 
Так що твердження  деяких дослідників про те, що цю церкву бачив російський поет А.Фет, м’яко кажучи, - вигадка. Він перебував у нашому краї на військовій службі у 1845 – 1853 рр. і товаришував з Олексієм Федоровичем Бржеським (1818 – 1868) та його дружиною (на той час власниками Березівки). А сучасні бабусі не можуть пам’ятати навіть внука першого Бржеського.
Відомо також, що власниками земель на території Березівки у 1900 р. були також  “генерал-майор М.Орлай и жена его А.Орлай”.
  
         Войнівка. Колишні народні назви: Воіновка, Канівальська, Білозірки. Розташоване на правому березі р. Інгулець. Виникло в другій половині 18 ст. Тоді до Войнівки відносилось і село з поетичною назвою “Белая Горка”. Першим поміщиком був бригадир Стратинович , який володів 415 душами селян. Потім землі села належали Дмитру Матвійовичу Канівальському, його дружині,  дітям і внукам. Один з них, відставний козачий полковник, генерал-лейтенант в сер. 19 ст. був предводителем  повітового дворянства. І саме у його домі, на іменинах дружини, російський поет А.Фет познайомився з власниками Березівки подружжям Бржеських, які стали на багато років його найближчими друзями. А у кінці 19 ст. потомствений дворянин Сергій Михайлович Канівальський був власником 1500 десятин войнівської землі.
         Точно відомо, що перша дерев’яна  Стефанівська церква села збудована в 1784, а нова, з дубового лісу і кам’яним фундаментом, освячена в грудні 1898 р. На початку 20 ст.   у Войнівці проживало близько тисячі прихожан.
 
Звенигородка.  Назву отримала за прізвищем одного з перших власників сотника, а потім - штабс-капітана Якова Григоровича Звенигородського. Межування села здійснювалось в 1794, 1807 і 1822 рр. А перші Звенигородські (майор і поручик, на жаль, імена їх в документах не вказано) отримали землі під слободи в 2-й Бешківській роті (сучасна Головківка) Єлисаветградського пікінерного полку ще в 1767 р.
Вознесенська церква села заснована 1838 р. На початку 20 ст. вона мала 2500 прихожан. До церкви були приписані присілки: Пісчаний Брід, Новосвітлопіль. Олександро-Степанівка, Степанівка, Цорновка, Красножен.
 
         Марто-Іванівка. Назва села неправомірно змінена. В перших документах писалось “Марфо–Іванівка” за іменами власників – колежського радника Івана Андрійовича Ошкала та його дружини Марфи. Межі їх володінь були затверджені в 1796 і 1807 рр. Довго місцеві жителі називали село за зміненим прізвищем І.Ошкала – Ошкалівкою, Очкалівкою. Післ власником села став родич цієї родини  І.Горонович. Він же збудував тут школу, якій після його смерті присвоїли його ім’я,  та церкву.
 
         Протопопівка. Розташована на правому березі р. Інгулець. За архівними даними до поселення сербів тут були хутори сорочинського протопопа Григорія Горковського та отамана Крилівської сотні Миргородського полку Костя Делятинського. У зв’язку із заснуванням Нової Сербії ім’ям останнього спочатку було названо і розташований тут сербський шанець – Костенковський (13 рота пандурського полку), потім  - Вараждин,  що угорською мовою  означає “чарівне місце”. У Хорватії і зараз є місто Вараждин.
         Після ліквідації гусарських полків з 1783 р. село стало називатись Протопопівка. Назва пов’язана з власником перших хуторів на місці майбутнього села протопопом Г.Горковським, які були тут ще до появи сербів і, зрозуміло, до запорожців назва ніякого відношення не має, бо, “протопоп”  - це не ім’я, а церковний чин. Скоріше всього село, як і кілька інших сіл Олександрійського повіту, не знало кріпацтва, бо довго відносилось до “казенного ведомства поселян”.
         Троїцька церква села перебудовувалась кілька разів. Перші її будівлі були дерев’яними (1760 і 1785 рр.). Кам’яна збудована в 1810 р. і простояла більше століття.
         До речі, і перша залізнична станція в краї називалась “Протопопівка”, а потім уже – “Користівка”.
        
         Приютівка. На лівому березі р. Березівка. Раніше -  Ружманка, інколи Вараждин. Засноване 1831 р. переселенцями з Войнівки. За переписом 1886 р. тут проживало більше 200 чол.  Спочатку село належало вдові відставного капітана М.Д. Ружман, а в другій половині 19 ст. –  У.Д. Канівальській (вдові колишнього власника Войнівки).
 
         Користівка (Фугарово, Коростовка, Коростява). На правому березі Інгульця. Засноване в сер. 18 ст. Назва походить від Коростівської (Коростявої) балки і довгий час, навіть в офіційних документах, село називалось Коростовка. Першими власниками села стали майор Жигит і його дружина. Певну кількість землі ця сім’ я мала і в шанці Бечея в 1771 р. 
Межування села відбувалося в 1781, 1805 і 1810 роках. Тоді його власниками були “надворный советник” Дмитро Григорович Проколов і дружина його Мотрона Степанівна уроджена Добровольська.
         Майже тисячею десятин в Користівці, яка тоді входила до Бандурівської волості, в кінці 19 ст. володів губернський секретар Олексій Михайлович Орлай. А ще пів тисячі він мав у Войнівці.
         Багато місцевих жителів знають с. Алєєвку (Алеевку), де зараз знаходиться відоме своїми лікувальними властивостями озеро. Його назва теж походить від прізвища першого власника -  колежського асесора Йосипа Івановича Алєєва.Зараз це село називають Оліївка.
 
         Слань-Камінь (Сланкамен). Інколи – Бадяна, Бадина. Знаходилось навпроти с.Марто – Іванівки на протилежному березі Інгульця. Тут в 1753 р. розташовувався центр одного з перших шанців Нової Сербії – Усівський (до перейменування), 11 рота пандурського сербського полку. З 1766 р.  – слобода Сави Станоєва, командира 12-ї роти Жовтого гусарського полку. В 1774 р. її купив Потап Миколайович Бадя, а по заповіту земля перейшла його сину, корнету Прокопу. В 1780 р. тут нараховувалось 143 селянина. Наступним власником села став ротмістр Дмитро Кременецький, від якого за борги перейшло до генерала Шмідта. Після власники мінялися ще кілька разів. Тепер ця територія – передмістя м. Олександрія.
         Назва походить від існуючого поселення в Сербії – Сланкамен (Стари-Сланкамен) і сербською мовою означає “солоний камінь”
 
         Новопилипівка. Раніше – «Филиповка, Ново- (Мало) Филиповка». Заснована губернським секретарем Пилипом Гавриловичем Радуловичем. Після його смерті відійшла сестрам Гуковій і Кабузановій, які продали село Якову Звенигородському. На початку 20 ст. ним володів Григорій Якович Звенигородський
 
         (При підготовці статті використано краєзнавчі праці В.М.Никифорова, А.В.Пивовара та матеріали з особистого архіву краєзнавця О.М.Божко).
 
 
 
 
Категорія: регіон | Додав: sokil (12.12.2015)
Переглядів: 231 | Теги: Олександрія. Історія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: