Главная | Регистрация | Вход Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [32]
політика [447]
оперативно
регіон [1592]
місцеві новини
світ [70]
планета
культура [177]
історія
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » регіон

У ПАСТЦІ ІСТОРИЗМУ

Публікацією полемічної статті Миколи Тупчієнка «Яким миром мазана концепція?» газета «Народне слово» відновила дискусію про топонімічну концепцію, згідно з якою мають відбуватись перейменування у нашому місті. Її публічне представлення відбулося ще кілька місяців тому, але один з її авторів вирішив повернутися до обговорюваних тез, чим засвідчив, що опонентів він не почув, чи не зрозумів.

      «Спроба, за висловом Ю. Митрофаненка, «зосередити увагу на державницько-історико-краєзнавчій концепції» або, за формулюванням С.Орел, «зосередитись на Центральноукраїнській-козацькій-українській концепції» призведе до ігнорування праці та духовних надбань тих поколінь жителів міста як українського, так і неукраїнського походження, які, власне, і створили  його архітектурний, культурний, освітній і мистецький образ».

     Так трактує автор суть зокрема й мого виступу. Очевидно, ми з Миколою Петровичем не зрозуміли один одного. Бо, говорячи про краєзнавчоцентричний підхід у перейменуванні вулиць (звідки взялась козацька концепція? Про неї взагалі не йшлося), я якраз і мала на увазі, що у кожному конкретному випадку слід проаналізувати – які видатні люди нашого краю пов’язані з цією вулицею чи цим куточком міста. Чи діяли вони у царський період, чи в радянський – тут мав би превалювати масштаб фігури, вклад особистості. Такий підхід міг би дати поштовх прсвітницькій роботі, щоб мешканці добре знали і розуміли на вулиці чийого імені вони живуть. Це сприяло б вихованню гордості за свій край, рідне місто. Особливо важливу роль це грало б  у формуванні свідомості молоді. Можна було б розгорнути цілий молодіжний рух такого просвітницького напрямку.

       У цьому, очевидно, пан Микола побачив мою «центральноукраїнську концепцію». Але ж хіба вона суперечить тому, щоб не призвести «…до ігнорування праці та духовних надбань тих поколінь жителів міста як українського, так і неукраїнського походження, які, власне, і створили  його архітектурний, культурний, освітній і мистецький образ»? Якраз про це й мова: усі надбання культурні, наукові, суспільні минулого слід пам’ятати, вивчати і розвивати. Так само не суперечить це й «державницько-історико-краєзнавчій концепції» Юрія Митрофаненка. Будь-яка цивілізована держава (а ми всуперч усьому хочемо такими бути!) і свідома нація має пам’ятати і шанувати тих, хто робив для розвитку культури, науки, суспільства щось добре. І тут, пам’ятаючи про місцевий патріотизм, не можна ігнорувати й загальнодержавного.

        Здається, у чому ж тоді суперечність? Микола Тупчієнко не окреслює чітко її суть. А вона у тому, що ми, його опоненти, заперечуємо музейну складову його концепції: зафіксувати  ті назви, які складалися у період становлення міста.  Деякі з них, справді, варто зберегти і вони вже збережені. Як, наприклад, Велика Перспективна. Але що для не «до ігнорування праці та духовних надбань тих поколінь жителів міста як українського, так і неукраїнського походження, які, власне, і створили  його архітектурний, культурний, освітній і мистецький образ» дасть збереження назв равелінів фортеці чи та ж  суперісторична, на думку Тупчієнка, назва Болотяна? Такий підхід тільки фіксує наш стан  ХУІІІ століття. Для музею такий підхід важливий – зафіксувати і зберегти. А для топоніміки? Тому я й говорила про мертву і живу воду. Музейний підхід у топоніміці – це поливання нашої свідомості мертвою водою.

      А збереження імперських назв -- Єлисаверград, Дворцова (хоч дворець, як один з варіантів і є у словнику Грінченка) – це вже поливання отруйною водою. Саме нею з додаванням  смертельної дози комуністичного дусту поїли не одне покоління українців. Тільки тому ми так довго й не можемо вибратися на дорогу й економічного добробуту та цивілізації. Погляньте пости прихильників Єлисавеграда у Фейсбуці – це суцільна зневага до можливостей України, усі блага й культуру принесла їм Росія, українські назви для них – глибоке хуторянство й відсталість, більше того примітивізм,  огидність і бридота. Просто б’є в очі невіра у себе і свій народ, незнання потуг і досягнень українства, малоросійство чистої води (читайте Маланюка).

      І тут просто вражає позиція Тупчієнка. Він  у своїй статті фактами доводить  прямий стосунок до стражденної української нації (власне, тут кровна належність і не грає основної ролі). Чому ж тоді ми, предки яких споконвіку живуть на цій землі і зазнали  гірких родинних втрат і від голодомору, і від радянських репресій (у кожного – не одна така історія), не об’єднуємо свої зусилля, для того, щоб мати сильну і гідну державу, а роками сперечаємось щодо основоположних речей? Чому не можемо (а це варто було зробити ще у перші роки незалежності) визначити відразу і водночас свої світоглядні пріорітети? Хто підливає цю отруту розбрату між нами? Хіба не задумувався над цим українець, але й історик, Микола Тупчієнко?!

       Певною мірою він дає відповідь на це питання, згадуючи, що після закінчення Київського університету у 1987 році  потрапив у Кіровоград, наскільки я пам’ятаюу середовище працівників обласного краєзнавчого музею. Якраз тоді упала залізна завіса, що відділяла нас від світу, розвалився СРСР, і перед очима істориків, як наступна пелюстка квітки, розкрилася приваблива і тоді ще загадкова сторінка минулого нашого міста – Єлисаветграда. Це було справді цікаво й захоплююче – відкривати для себе зовсім недавнє, але доти закрите і невідоме минуле краю. Багато хто ввійшов у цю річку захоплення і досі не може з неї вийти.  Інші  дрейфують до берега, відкриваючи глибші історичні пелюстки, чи то пак сторінки історії краю. Ще інших просто винесла на берег хвиля військової агресії Росії, та багато хто й досі пливе за течією того потоку, не помічаючи, що він, посилившись і вируючи,  ромиває грунт материка їхньої нації, народу, роду

      А коли їм про це нагадують (правда, іноді й не коректними фразами), починають галасувати про доноси, повернення до тоталітаризму, 37-ий рік. Гірко це читати, бо тоталітаризм наніс українській нації таких втрат, що якби їх не було, усяке імперське мислення знаходилось би на таких маргінесах, що історикові Тупчієнку і на думку не  спала б ніяка Дворцова…

      Щодо святих і примату ідеального над матеріальним, то це сфера дуже тонка і  потребує непростого шляху осягнення. Та повірте, Миколо Петровичу, не один  ви його пройшли. Але віра у святе, ідеальне, в ідею – абсолютно протилежна вірі в Росію та її царів. Адже не свята називала своїм іменем фортецю, а потім і місто, а імперська верхівка, яка дуже вміло  маніпулює (й досі!) нашою вірою і довірливістю.

                                                              Світлана Орел

Категорія: регіон | Додав: sokil (30.06.2015)
Переглядів: 108 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: