Главная | Регистрация | Вход Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [32]
політика [447]
оперативно
регіон [1592]
місцеві новини
світ [70]
планета
культура [177]
історія
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » регіон

Перейменування і Кіровоград з нюансами Світловодська
Свою першу двійку я одержав у другому чи третьому класі на уроці каліграфії, коли цілу сторінку разом з усім класом, за винятком кількох учнів, списав словом Ворошиловоград замість Ворошиловград. 
Звісно, вийшло так тому, що куций дитячий досвід базувався на підсвідомому відчутті співучості рідної мови. А тут на тобі: випадає голосний звук і все слово ніби вирубане посередині. Якщо з такою ж міркою підійти до назви Єлисаветград, то й тут звукопис далеко не український. А як вам оте – «лиса»? Складник «град» також не звучить по-нашому (порівняй: Вишгород, Миргород, Білгород). Перейменувавши Кіровоград, хочеться почути наш питомий звуковий ряд. 
Слушною є також думка про недопустимість ідеологічних нашарувань у творенні назв. Між ними і релігійних, бо Україна одна, а віросповідань – багато.  І ще, хто б що не казав, а релігії є найближчими родичами ідеологій. В основі вчень тоталітарних сект також знахояться релігійно-ідеологічні мотиви.  
Знаємо, пропонується також українізований варіант першоназви – Єлисавет. По-моєму це теж невдало. Адже цариця на потребу трансвестійним уподобанням сама так підписувала офіційні державні документи та полюбляла, як і її веселий батько, непристойні розваги з перевдяганням. Навіщо продовжувати той нафталіновий маскарад? Та й Святій Єлисаветі поряд з подібними асоціаціями почуватиметься  вельми незатишно. Бо скільки не повторюй слово «сахар», цукор від того солодшим не стане, а блюзнірськи налаштованих циніків посвятотатствувати завжди було й буде з надлишком. 
Можна погодитися з особливою, може й щирою, релігійністю «єлисаветинців», можна зрозуміти закони замкнутої спільноти виходців зі сходу України, котрі в силу обставин потрапили в Україну Центральну. Але як сприймати відмову від усвідомлення власного я? Пояснюю, що мається на увазі. Прибулець з Донбасу пан Гардашников умить став тут блогером «Єлисаветградський лікар» і активно включився проти всіх варіантів перейменування нашого міста, крім повернення до історичної назви. Що ж, має право. 
Але між іншими пропозиціями фігурує і назва Гард. Це слово означає плетену з хмизу перегодку на річці задля інтенсивного вилову риби. Була ще й козацька Бугогардівська паланка, куди входила майже вся сучасна Кіровоградська область. У межах сьогоднішнього обласного центру між давніми селами Лелеківкою та Ковалівкою на Інгулі знаходився багатющий рибний промисел біля острова Щучого. Там ще до Чигиринських походів кінця XVII століття влаштовувалися гарди і поселення біля них. З тих пір жителі цих місць писали історію краю. Адже тоді у верхньому Приінгуллі місцевими мешканцями спіймано Дорошенкового посла до татар Івана Мазепу й передано кошовому Івану Сірку. Зрозуміло, що в 1670-80 роках не тільки Єлисаветграда, а й самої Єлисавети Петрівни навіть у проекті не було. І тут раптом з’являються так звані блогери, до яких приєднуються крикливі місцеві русофіли, оголосивши себе єлисаветградцями у сьомому поколінні. Гуртом починають переробляти історію, ніби сонце вперше почало тут сходити тільки після появи пріснопам’ятних Романових, Потьомкіних, Валуєвих і міста Єлисаветграда. Скромно промовчують, але, здається, мають на оці і теперішніх Путіних. 
А до чого згаданий вище Гардашников? А до того, що давним-давно його пращур-гардашник ловив тут на гардах рибу, про що дитина навіть не знає, а знає тільки переказ євангельських притч, та й то не з перших вуст. Здогадуюся, що й з «єлисаветградців сьомого покоління» не кожен назве по-батькові свого прадіда, не кажучи вже про родичів по жіночій лінії. Вихід тільки один: Ковальовим, Шинкарьовим, Чоботарьовим не слід забувати, що в російській мові українських слів коваль, шинкар, чоботар просто немає. 
Повірте, ніколи не зачепив би персоналій, якби той же пан Гардашников на одному з телеефірів не кпинив, що за вимогами декомунізації найменувань треба й Запоріжжя перетворювати в Олександрівськ. Мовляв, ця назва дана місту клятими комуняками і її треба позбавитися, без огляду, що вона з усіх боків влаштовує сучасність. 
Побіжно згадалася історія міста Хрущов, що виросло при новозбудованій Кременчуцькій гідроелектростанції. Потім, коли згаданого діяча змусили зійти з політичної арени, дійшло до перейменування. Стало воно називатися досить неоковирно – Кремгес. Тоді кожен із жителів визнав за необхідне проявити ініціативу, пропонуючи нове ім’я. Як завжди буває при масовій творчості, варіантів не забракло. Кожен відстоював своє, – хтось пропонував залишити так, як є, хтось став прихильником назви Брежнєв, інші просто-таки вимагали пошанувати звитяжну працю будівників комунізму йменням Трудослав і т.д, і т.п. У тій тупиковій ситуації знайшовся нестандартний вихід. Один з місцевих номенклатурників дав пропозицію – Світловодськ. Але вона не знайшла підтримки в інших керівників. 
Тоді автор негласно звернувся до Героя Радянського Союзу, колишнього партизана А.К.Цимбала, котрий свого часу прославився в загоні Ковпака і запропонував, аби той, обминувши інші інстанції, «проштовхнув» питання у лісового командира, котрий тепер став Головою Президії Верховної Ради УРСР. Колишній партизан відмовлявся, заявивши, що він з Ковпаком завжди не ладив. Почалася та історія із суперечки, коли якийсь дід вимагав у солдата, котрий зі зброєю в руках намагався вийти з оточення, коритися йому. Боєць послав нахабного діда подалі, ще й пригрозив пристрелити, якщо той не відчепиться. З часом оточенець таки пристав до партизанського загону, яким волею долі командував той самий дід – Сидір Ковпак. Ясна річ, Сидір Артемович з великим упередженням поставився до новобранця. І тільки удатні подвиги того як розвідника дали можливість виконати громадянський обов’язок до кінця. І ось тепер їдь до Ковпака і падай на коліна. Заради чого? Але діватися нікуди – від теперішніх командирів теж можна чекати чого завгодно. 
Прибувши в республіканську столицю, посланець Кіровоградщини застав Голову Президії на лікарняному. Тобто, на робочому місці його не було – він набирався сил на урядовій дачі в Пущі-Водиці. Отже, коли відвідувач дістався туди в післяобідній час, то не зміг достукатися у ворота багатогектарної садиби. Шестиметрова щільна огорожа надійно заховала свій вміст від посягань навколишнього світу. Пішов навколо огороджених гектарів. І, о, щастя! Ледь подолав половину периметру, як надибав відірвану штахетину. Сумніви зникли: посеред тінистого парку-гаю побачив на шезлонгу мету свого вояжу. Підійшов, кахикнув. Ковпак відкрив одне око, потім друге. Вони стали круглими. Здивовано запитав: 
– Ти як сюди потрапив? 
– Хіба ви забули, що я був у загоні розвідником? 
– Тоді розповідай, чого приїхав? 
Чоловік повідав про громадську проблему. Далі дружньо погомоніли за чаркою,  згадуючи минуле. І так трапилося, що дядько виїжджав до Києва з Кремгесу, а наступного дня повернувся у Світловодськ. Назва ж прекрасно прижилася. 
Леонід БАГАЦЬКИЙ
Категорія: регіон | Додав: sokil (11.06.2015)
Переглядів: 103 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: