Главная | Регистрация | Вход Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [32]
політика [447]
оперативно
регіон [1592]
місцеві новини
світ [70]
планета
культура [177]
історія
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » регіон

ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ КІРОВОГРАДА: ТРИ ГЕТЬМАНИ НА ДВОХ?

Після ухвалення Верховною Радою України Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» у Кіровограді спалахнув черговий раунд  змагань за назву обласного центру. Словесні бої, розпочаті 1989 року у зв’язку із створенням топонімічної комісії, періодично вщухали, чекаючи приводу спалахнути з новою силою. І якщо у минулому суперечки назвотворців, які вперто не хотіли дійти спільної думки, відкладалися «до кращих часів» - коли хтось «дозріє», хтось поміняє погляди, дехто взагалі відійде у кращі світи, то сьогодні відступати нікуди: парламентарі відпустили на роздуми і прийняття конкретного рішення пів-року…

                                               ПЕРЕМОГУ СВЯТКУВАЛИ СИЛЬНІШІ             

У часи так званої Горбачовської перебудови, коли пригнічений довгими роками  мовчання народ заговорив на повний голос, з його пласту випірнуло безліч активних політиків, аналітиків, експертів, знавців історичного минулого, у тому числі топоніміки. Враз учорашні «мовчальники» поставали такими розумниками і балакунами, від яких, за словами знаменитої Проні Прокопівни, стало «аж страшно». Пропозиції з перейменування  Кіровограда і його вулиць посипалися, мов з рогу достатку. Газети не встигали їх друкувати : Тобілевичі, Інгульськ, Степоград, Золоте Поле, Златопіль, Бугогардівськ, Великі Лелеки, Скіфопіль, Центрально-Українськ, Січеград, гомерівський Ексампей. Всі пропозиції -  безальтернативні, важливі і незамінимі. Народився негласний амбіційний принцип: «Я сказав!». І – ніяких заперечень, дискусій, незгоди.

Самозакохані топонімісти - одиночки за суперечками не помічали двох  гігантів, аргументи яких опиралися не на словесну тріскотню і демагогію, а на практично не вивчену історію міста над Інгулом та свідомість людей, які пов’язують своє життя з Кіровоградом. Людей, які пережили голод, колективізацію та індустріалізацію, страшенну війну з фашизмом; напівголодні і обірвані, не знаючи вихідних і відпусток, вони підняли з руїн місто з трьома десятками центральних вулиць і примітивною інфраструктурою, зробивши з нього сучасний промислово-культурний центр, що нічим не поступався багатьом містам своєї групи, а у дечому і переважав їх. Тому цілком зрозуміло, що люди старшого покоління та їхні сім’ї не бажали розставатися із звичною для них назвою – Кіровоград. Таких на кінець ХХ-го, початок ХХІ-го століть було у місті більшість. Цей фактор необхідно було враховувати, готувати людей до сприйняття нових  суспільних стосунків, у тому числі зміни назв міста і вулиць.

Зовні непомітно суспільство почала затискувати у міцні лещата незначна на перший погляд сила, яку пізніше назвуть «п’ятою колоною» - українофоби різної масті на чолі з православною церквою Московського патріархату. Вони не томилися у заводських цехах, не стояли на риштуваннях будов і не шукали роботу у новоявлених «хазяїв». Ці  інтелектуали-аматори служили чиновничками у окремих міських і обласних закладах культури, освіти, архітектури, наукових установах. Їхніми рупорами стали деякі друковані і електронні ЗМІ, народжені псевдо демократією. Між трьома соснами, на жаль, заблукали звичайні колишні «совкові» інтелігенти, не дуже розбірливі, байдужі до всього міські обивателі та – що найсумніше –прості прихожани московської церкви. Одурманені нею і амбітними невігласами – прихильниками маловідомого на той час «русского мира», вони й склали хоча не дуже чисельну, але надзвичайно згуртовану і фанатичну силу під назвою «єлисаветинці». У програму своєї діяльності вони поклали повернення обласному центру імперської назви Єлисаветград. Для цього вигадали міф про походження назви міста начебто від імені святої Єлисавети. При підтримці безпринципної, з учорашнім мисленням міської та обласної влад, «єлисаветинці» почали «комплексувати» голови не дуже стійких до патріотизму мешканців міста. Спочатку це були заспокійливі виступи у пресі і на телебаченні священнослужителів МП, одіозних науковців і краєзнавців прихованого антиукраїнського напрямку, «земляків» з сусідніх держав та Києва. У Москві їхнім коштом видається пропагандистський опус «Маленький Париж», консультантами тексту якого виступають кіровоградські міфотворці без визначеного напрямку поглядів. Місцевими геральдистами тихенько виготовляється герб міста з вензелем святої Єлисавети, чого не було навіть на гербі Єлисаветграда за царизму , встановлюється пам’ятник одному з тридцяти міських голів часів Російської імперії, невід’ємним атрибутом якого став напис на постаменті -  «Єлисаветград». При зйомках «на пам’ять» він неодмінно потрапляє у об’єктив фотокамер. Всі ці небезпечні цілеспрямовані витівки громада сприймає за виробленою роками звичкою спокійно, байдуже.

Знахабнілі русофіли, вирядившись у модні тепер вишиванки, використовуючи не цілком зрілу і неусвідомлену суспільством демократію, перейшли у відкритий наступ проти патріотично налаштованих, але дуже розпорошених сил. Серед них, цілком закономірно, були і колишні рядові члени комуністичної партії. Ці люди складали єдиний моноліт. Упевнені у собі, комуністичні лідери домоглися проведення міського референдуму щодо найменування міста. До бюлетеня внесли три питання – ви за існуючу назву, за повернення Єлисаветграда, чи за нову українську? Як і очікувалося, відчутну перемогу святкували комуністи: їх перевага над  претендентами була значною. «Єлисаветинці» упіймали гучного ляпаса, набравши найменшу кількість голосів. Не допомогли розклеєні по всьому місту листівки із закликами повертати «історичну назву», пропагандистські заклики зі сторінок державної (!!!) обласної газети з гаслами депутатів-запроданців «У третє тисячоліття – з історичною назвою»… У наступне тисячоліття місто увійшло з червоними прапорами.

                                      ПІД ПРАПОРАМИ П’ЯТОЇ КОЛОНИ

З результатів референдуму демократичні сили міста висновків знову не зробили. Замість об’єднання, продовжувалося розпорошення, з’являлися нові партії, число членів яких нерідко складалося з… одного голови, на арену виходили переважно молоді лідери, які не завжди обирали правильні орієнтири. Ганебна теза щодо трьох гетьманів серед двох українців все більше охоплювала суспільство. Проводилися зібрання, засідання, конференції, «круглі столи», громадські слухання. Склалася неймовірна ситуація: чим більше мовилося на цих патріотичних заходах про необхідність заміни імперської назви міста на українську, тим впевненіше почувалася «п’ята колона». У місті з’являлося все більше організацій, установ, закладів з назвами «Єлисаветград»: магазини, готелі, художня галерея, акторський колектив, спортивна команда, комунальна транспортна організація тощо. Міська влада ініціює встановлення при в’їзді у місто вказівних колон з написами «Кіровоград -Єлисаветград», випускаються поштові конверти, листівки з подібними текстами, виготовляються сувеніри. У центрі міста встановлюється пам’ятний знак на честь російської імператриці Єлисавети, поряд дорожній вказівник спрямований на існуючу лише в уяві місцевих українофобів фортецю.

  Особливо розперезалася церква Московського патріархату. Пригріті у владних кабінетах і обласкані керівниками міста і області, священники стали постійними пропагандистами ідей перейменування Кіровограда іменем «святої Єлисавети». Жодна подія не обходиться без участі церковників, скрізь їх запрошують, «слугам Божим» міська влада віддала чи не усі вільні клаптики громадської землі під забудову своїми храмами. У той час вже багато років відмовляють представникам церкви Київського патріархату, священники якого підтримують українську назву міста і відкидають нав’язування громаді міфів про «святу Єлисавету» - покровительку Єлисаветграда. За таких нерівних умов годі й казати про кількість прихожан, охоплених потрібним впливом. Криваві події на Майдані, Криму і на Донбасі розкрили справжнє обличчя духовних покровителів російських монархістів. Дійшло до того, що у дні, коли путінські головорізи проливають кров дітей українських матерів на Донбасі, слуги головного московського попа Кіріла проводять «хресну ходу» навколо Кіровограда на чолі з іконою «святого імператора Росії Миколи ІІ». Священникам до пари окремі депутати обласної ради на чолі з колишнім головою обласної ради Миколою Ковальчуком. Ці «народні обранці»  з комуністично- регіоналівською начинкою на сесіях обласної ради неодноразово вперто відмовляються підтримати ініціативу колективу і численних читачів обласної бібліотеки для юнацтва перейменувати заклад, який носить ім’я російського письменника Гайдара. Псевдо депутати до безтями пишаються тим, що виховані на оповіданні Гайдара «Чук і Гек» і були членами «Тимура і його команди». Вони публічно ображають не тільки українців, а й їхнього генія Т. Шевченка. Люди затхлого минулого підтримають українську назву міста?

                                                        ВПЕРЕД – НА СТАРОМУ ВОЗІ                   

Маючи такого сильного суперника, знаючи його наміри щодо найменування міста, патріотичні українці мали б згуртуватися, вичавити з себе надмірний гонор, почуття зверхності, відкинути десятки пропонованих безглуздих назв і зупинитися на одній. При цьому думати не про себе і своє «виняткове» обдарування. Треба боятися вчинити провину перед майбутніми поколіннями, які змушені будуть виправляти наші помилки. Така загроза сьогодні виразно проглядається. Ініціативу у суперечках за назву міста взяла на себе група викладачів, випускників та студентів Державного педагогічного університету імені В. Винниченка. Це похвально – у боротьбі потрібен лідер: сильний, потужний, упевнений у позитивному підсумку взятої на себе справи. З усвідомленням глибини відповідальності за свої дії. Недавні громадські слухання, що відбулися при обговоренні так званої концепції перейменувань вулиць і міста Кіровограда, розробленої «єлисаветинцями», та збори громадського активу «Просвіти», проведені тижнем пізніше, дають привід дуже сумніватися у позитиві. Надто вже легко, просто, без особливих зусиль два чи три десятки прихильників української назви вважають питання вирішеним на свою користь. Кожен з ораторів, як десять, двадцять років тому висував свій варіант назви міста та давав обґрунтування своєї думки. Найбільш з обговорюваних вважаються Златопіль, Кропивницький, Козацький.

Це вже щось наближене до реалій. Та знову чую емоції, вигуки, суперечки до хрипоти, змагання у ораторському даруванні, словоблудді типу «наукового інструментарію рецептивної поетики», маніпуляції «пластикою, легкістю, милозвучністю назви». Як тут не згадати Б. Хмельницького, який попереджував: виходячи на прю з ворогом, слід пам’ятати, що він сильний і підступний. А що «п’ята колона» сильна, озброєна московською пропагандою і добре фінансується, ні для кого не таємниця. Нею у рішучий бій будуть кинуті кращі наймані історики, краєзнавці, юристи. Озброєні вони будуть не приповідками про «пластику, легкість, милозвучність назви», їм не страшні десяток-другий підписантів під бажанням перейменувати… Вони використають і дійсні, і сфальсифіковані архівні документи, рідкісні історичні джерела, відбірну демагогію.

 Чи відомо учасникам згадуваних громадських слухань, наприклад, що з подачі Москви вже у роки незалежності України французьке енциклопедичне видання фірми Ларусс у Парижі видало географічний атлас, де вміщено карти країн Східної Європи, що утворилися у результаті розвалу СРСР. На карті України назви Кіровоградської області і її центру не існує: замість них позначено – «Єлисаветград», «Єлисаветградська область». Відомо – Путіну потрібні не тільки Донбас чи Крим…А тут на блюдці підносять чималий шмат «Новоросії» розміром 25 тисяч квадратних кілометрів, названий іменем дочки імператора Петра Великого. І Олександрія – подарунок імператриці Катерини ІІ онукові Саші – майбутньому імператору Олександру І - на день народження. То для ліриків-поетів Златопіль є назвою суто українською, що вбирає у себе красу наших ланів, кольори стиглого хліба і державного прапора України, не має двояких трактувань, не несе кон’юктурного ідеологічного навантаження, є зрозумілим і милозвучним у різних словосполученнях. «Єлисаветинців» сентиментами не здолаєш.

                                   А РАПТОМ ЗЛАТОПІЛЬ ЗАХОЧЕ ВІДОКРЕМИТИСЯ…

Прихильники «русского мира» трактують історію і назву Златополя зовсім по-іншому. Пропагандистську роботу вони проведуть серед кіровоградців відповідну. Їм не треба ковтати архівний пил, гортати пожовклі сторінки історичних книг, щоб спростувати ліриків: варто натиснути пошуковець домашнього комп’ютера. І з’ясується, що поселення на місці сучасного Златополя носило первісну назву Гуляйполе, засноване польським магнатом Жубриком, поселення протягом століть переходило у власність іншим магнатам, востаннє Любомирському, а той продав місто російському вельможі Потьомкіну. Гуляйполе перейменував на Златополь  саме він. (Існують варіанти, ніби це зробила російська цариця Катерина). Ми знаємо, що це легенди. Та вони склалися ще у позаминулому столітті і закріпилися у офіційних джерелах, які нічим не спростувати. «Русский мир» використовує їх як історичну істину. Не забуваймо про це! Апологети Москви через вірних Росії українських нардепів (а їх, на жаль, ще не бракує і на місцях, і у Києві) з високої трибуни Верховної ради оголосять, що аж ніяк не золоте пшеничне поле покладено в основу назви поселення. «Злато» - російське слово, «піль» з грецької перекладається «місто», разом утворюють назву  «Золоте місто». (Воно справді було «золоте»: майже 80% його населення складали євреї, будинки яких були покриті блискучими цинковими дахами, золоті куполи виблискували на синагогах та православних храмах, яких у місті було чимало). Ніяких ознак «кольорів стиглого хліба» там немає… Депутати не стануть чубитися за Єлисаветград: адже Радою засуджено виключно комуністичну та нацистську символіки. Про імперську топоніміку у документі не йдеться, то нехай існують у одній області два російських міста.

 Важко зрозуміти – чому прибічники перейменування Кіровограда на Златопіль не дослухалися до порад свого відомого колеги, кандидата філологічних наук, викладача колишнього педінституту і письменника Миколи Смоленчука, який ще у 1992 році не радив цього робити? Побувавши у тій частині сучасного Новомиргорода, що зветься Златополем, він зрозумів, що його мешканці живуть історією рідного міста. У розмовній лексиці помітив чітке протиставлення однієї частини теперішнього райцентру іншому. Типовою фразою спілкування населення є: «ходімо до Новомиргорода», і навпаки. У цьому сенсі під Новомиргородом маються на увазі усі частини міста, крім Златополя. У газетних публікаціях та оголошеннях подаються адреси рекламодавців, місця подій саме у Златополі. Все це пов’язане з подальшою ідентифікацією Златополя на підсвідомому рівні як окремого населеного пункту. Місцева громада давно мріє про це. А якщо у зв’язку з підвищенням претензій Кіровограда до «запозичення» чужої назви златопільці справді піднімуть голос?.. Кому потрібні внутрішні розбірки?       

                                                   РЕЗЮМЕ ДЛЯ РОЗДУМУ

Виходить, автор пропонує здатися на милість «єлисаветинців», - може запитати читач цих рядків? Ні в якому разі, панове! Гетьман Б. Хмельницький запевняє: не існує нездоланних ворогів, їх треба вміти перемагати. У нашому випадку -  обеззброїти. Тобто, позбавити ідеологічного та історичного підґрунття. Усі розмови про «святу», «історичну» назви міста є вигадки, вони легко спростовуються з допомогою історичних джерел та правди. Натомість назву Новокозачин (варіанти – Козачин, Козацьке) просто неможливо знівелювати. Насамперед, землі, на яких він був розташований, є епіцентром Вольностей Запорозьких. Маємо першоджерела, які підтверджують назву поселення. А ще – Закон України «Про географічні назви». Там сказано: «Назва, яка присвоюється географічному об’єкту, повинна відображати найбільш характерні ознаки цього об’єкта, враховувати географічні, історичні, природні та інші умови місцевості, де він розташований, думку населення, яке проживає на цій території; і складається з мінімальної кількості слів». Сьогодні ми, на жаль, не можемо ініціювати проведення місцевого референдуму: ліві сили укупі з регіоналами, лякаючись народу, добилися у роки свого панування відміни Закону про референдум, він втратив чинність у 2012 році. Відновлювати його сучасні українські парламентарі не наважаться. Та є влада народу, гарантована Конституцією України. Щоправда, вона з різних причин приспана. Час у нас ще є, необхідно зробити все, щоб розбудити українців – їх у місті переважна більшість…  Що стосується державної мови, пластики, милозвучності -  назва Новокозачин (Козачин) дасть фору будь-якій іншій. Надто престижно й те, що у всій Україні населених пунктів з подібними назвами немає! Думаймо, шановні! Про майбутнє рідного міста, про потомків…

                                                                                  ЮРІЙ МАТІВОС.

Фото: Вказівна вежа перед в’їздом до міста; Вулиця кого?; Падіння колишнього символа; Пам’ятник Пашутіну; Неістотні ознаки українського міста; Мрії про майбутнє?

Категорія: регіон | Додав: sokil (22.04.2015)
Переглядів: 138 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: